Вона мені живо розповідала про маму та сестру з якими вони ходять в ліс збирати гриби, що в неї брат і батько в полоні.
Погано спілкувалася з однолітками і тягнулася до дорослих, шукаючи захист. Коли вона відійшла від мене,то до мене одразу підійшла її подружка. І каже: «Настя знов розказує про маму і сестру?
Про батька та брата правда, а про маму і сестру ні – на її очах вони загинули від пострілу танка. Але…
вона з цим не хоче миритися і згадує їх як живих.»
Після терапії дівчинка немов ожила, почала спілкуватися з однолітками, почала вдягатися як дівчинка (раніше вдягалась як хлопчик) закінчила школу на добре.
Дуже просить мене, щоб я зробив табір для дорослих дітей
Ілля народився в Маріуполі — сонячному місті біля моря, де він мріяв про майбутнє. Але 24 лютого 2022 року все змінилося назавжди.
Коли почалися обстріли, сім’я Іллі терміново виїхала до села Нікольське, де жили бабуся й дідусь. Перші тижні стали справжнім випробуванням: жодного опалення, їжа приготовлена на вогнищі, постійна нестача найнеобхіднішого — і щодня, щоночі звуки вибухів, що долинали з рідного міста. Місто, де пройшло його дитинство, горіло.
Родині довелося тікати далі — через Росію до Грузії, а потім до Туреччини. Пів року вони…
прожили в чужій країні, очікуючи, що війна ось-ось закінчиться. Але вона не закінчилася. Зрештою сім’я повернулася в Україну й оселилася в Кам’янському — місті, де треба було починати все з нуля.
Саме тоді на шляху Іллі з’явився наш фонд.
Ми запросили його взяти участь у реабілітаційних таборах — спочатку у Швейцарії, потім у Німеччині. Там він отримав не лише психологічну підтримку, а й те, чого так довго не вистачало — відчуття безпеки, нових друзів і натхнення жити далі.
Але найголовніше відкриття чекало на нього в IT-таборі, організованому за підтримки фонду. Саме там Ілля вперше доторкнувся до світу дизайну — і зрозумів: це його. Те, що раніше здавалося просто грою з картинками, виявилося справжнім талантом.
Сьогодні Ілля навчається на веб-дизайнера в IT-академії у Стрию. Він опановує нові програми, створює проєкти й з кожним днем стає впевненішим у собі.
Мрія Іллі — бути незалежним. І він до неї крокує.
Щороку ми приїжджаємо до Львову з концертами для маріупольської дітвори. І щороку до мене підбігає один і той самий хлопчик — щоб обійнятися і зробити фото.
Згодом я дізнався його історію: його тато — в полоні. Мама поруч із ним, тримається, як може. А він щороку приходить, обіймає мене, називає «батей» і тихо каже: «Якщо я обіймуся з батей, то й мій батя відчує мою любов там, у полоні».
І в ці миті я розумію: діти сильніші за війну. Їхня любов проходить крізь стіни, кордони й темряву. І заради цієї любові ми не маємо права зупинятися.
Ви можете допомогти…
Іноді допомога починається з простого прохання: «Будь ласка, зверніть на неї увагу». Саме так до нашої команди звернулася мама дівчинки. Її тато перебував у полоні, а сама Марічка — у стані, де дитинство ніби «вимкнулося»: тривога, відстороненість, злість і втома стали її щоденною реальністю. Мама розповідала, що протягом року донька проходила терапію з психологом і психотерапевтом, але відчутного полегшення не настало.
За словами мами, рік тому Марічка пережила важку кризу — настільки глибоку,…
що в якийсь момент життя трималося на тонкій межі. Мама говорила про це без деталей, але з тією паузою в голосі, яку неможливо переплутати: це була боротьба за життя дитини.
Коли Марічка приїхала до табору, вона була нелюдимою: ні з ким не розмовляла, уникала поглядів, соромилася всіх навколо. Будь-яка спроба контакту могла викликати агресивну реакцію — не тому, що вона «погана», а тому, що так іноді виглядає захист у дитини, яка надто багато пережила. Значну частину часу Марічка проводила в телефоні — ніби там було безпечніше, ніж у живому світі.
Ми знали головне: різкі рухи тут не працюють. Тому поруч із Марічкою було те, що часто є найціннішим для травмованої дитини:
передбачуваний розпорядок дня;
дорослі, які не зникають і не засуджують;
безпечні правила взаємодії;
можливість мовчати стільки, скільки потрібно.
Крок за кроком Марічка почала «відтанути». Спершу — просто залишалася поруч із групою. Потім — затримувалася трохи довше на спільних активностях. І в якийсь момент сталося те, що важко виміряти цифрами, але легко впізнати серцем: наприкінці табору вона вже грала з усіма у вибивного, сміялася й веселилася.
«Ви мені дитину повернули назад».
Ці слова мами — не про «чарівне зцілення». Вони про повернення базових речей: цікавості до життя, контакту з людьми, здатності радіти без страху, що за радістю неодмінно прийде біль.
Найбільший поворот у цій історії відбувся пізніше. На наступний табірний заїзд Марічка приїхала вже іншою: вона не просто адаптувалася — вона взяла на себе роль лідерки команди дівчат.
Для дорослих це може звучати як «хороша новина». Для дитини, яка ще нещодавно ні з ким не говорила і ховалася від світу, — це ознака дуже глибокої внутрішньої зміни:
з’явилася довіра до середовища;
з’явилося відчуття опори під ногами;
з’явилася готовність не лише приймати підтримку, а й давати її іншим.
І так, це не означає, що все стає легко назавжди. Але це означає, що в дитини з’являється досвід: я можу впоратися; я не одна; поруч є люди.
Чому ми розповідаємо цю історію
Бо війна торкається дітей не лише вибухами й переїздами. Вона торкається сну, довіри, здатності дружити, планувати, сміятися без озирки. Іноді дитина «замикається» так, що дорослі навколо відчувають безсилля.
Примітка щодо приватності: ім’я дитини змінено, щоб не наражати її на ризики. Текст створено на основі усного свідчення про зміни в поведінці дитини після участі в таборі.
Сашко — хлопчик із Маріуполя. Війна вдарила по ньому так, як не має бити по жодній дитині: на його очах загинув тато. Після цього Сашко ніби «застиг» — став дуже затиснутий, скутий, тримався осторонь, не хотів фотографуватися, а з навчанням було важко.
Коли він приїхав у наш табір, спочатку майже не відкривався. Ми не тиснули й не «ламали» — просто були поруч: спокійно, по-людськи, з підтримкою й без зайвих питань. І десь у процесі почали з’являтися перші маленькі зміни — не гучні, але справжні.
Найбільше ми відчули…
це вже після табору — коли мама зателефонувала й залишила відгук. Вона сказала, що минуло два місяці, а Сашка ніби підмінили: він став більш розкутий, почав краще вчитися, почав не тільки фотографуватися, але і фотографувати! І вдома його не впізнають — у хорошому сенсі.
А потім сталося ще одне важливе: Сашко почав писати вірші українською — українські вірші про Україну. Ніби знайшов слова там, де раніше було тільки мовчання й затиск усередині.
Є діти, яким війна забрала одразу все. Про цього хлопчика нам сказали прямо: він сирота, обох батьків він втратив у Маріуполі. Тому імені не називаємо — тільки бережно розповідаємо його історію.
Як ми з ним бачимося в Дніпрі
Він ще замалий для таборів. Але ми знайшли інший спосіб бути поруч: щороку приїжджаємо в Дніпро з концертами. І там щоразу зустрічаємось із ним — граємося, спілкуємось, робимо для дітей свято, наскільки…
це можливо. Це вже стала наша «фішка» — приїхати й подарувати йому трохи тепла.
«Він ніби повертається в дитинство»
Після таких зустрічей його опікуни лишають нам відгук — кажуть, що вони дуже вдячні, бо для нього ці концерти й ігри — як ковток нормального життя. І найважливіше: за їхніми словами, він наче повертається в дитинство, коли приходить на такі події. От заради таких моментів ми й продовжуємо приїжджати.
